Вибрані не(в)д(б)алі переклади віршів Джузеппе Унґаретті

Мої спроби перекладати італійську поезію 20 століття зазнали жаскої кораблетрощі, від якої, утім, я дістав дещицю осолоди.

Ось деякі з моїх досі ніде непублікованих перекладів поезії Джузеппе Унґаретті (1888-1970). Більшість віршів походять з його збірки Naufragi (Кораблетрощі), яку він написав наприкінці Першої світової війни, солдатом якої був. У віршах панує тема смерті й відживлення.

УСЕСВІТ

З морем
я створив собі
мари 
свіжості

(Universo

Col mare
mi sono fatto
una bara
di freschezza)

ЗАХІД

Цера неба

будить оазу

в кочовика кохання

(TRAMONTO

Il carnato del cielo

sveglia oasi

al nomade d’amore)

СЬОГОДНІ УВЕЧЕРІ

Поренчата леготу

підтримують сьогодні увечері 

мою тугу

(STASERA

Balaustrata di brezza

per appoggiare stasera

la mia malinconia)

НУДЬГА

І ця ніч мине

Довкола ця самотність

хитка тінь трамвайних дротів

на вологому асфальті

Дивлюся на голови дрожкарів

що в напівсні

хитаються

(NOIA

Anche questa notte passerà

Questa solitudine in giro

titubante ombra dei fili tranviari

sull’umido asfalto

Guardo le teste dei brumisti

nel mezzo sonno

tentennare)

РАНОК

Просвітлююся

безміром

(MATTINA

M’illumino

d’immenso)

ІНША НІЧ

У цьому мороці

зі скутими

руками

упізнаю

свій лик

Я чуюся

занедбаним у безкраї

(UN’ALTRA NOTTE

In quest’oscuro

colle mani

gelate

distinguo

il mio viso

Mi vedo

abbandonato nell’infinito)

ПОЧАТОК ВЕЧОРА

Життя спустошується

у прозорому сходженні

тужавих хмар

вишитих сонцем

(INIZIO DI SERA

La vita si vuota

in diafania ascesa

di nuvole colme

trapunte di sole)

ПЕРЕТВОРЕННЯ

Я

притулився до могили

з іржавої мерви

Ядучий біль

вибухає та роїться

від масних борозен

Чуюся гідним паростком

людей землі

У прикутих до неба та змін його
очах чоловіка
чуюся морхлим 
мов корина

морви яку він підтинає

Відчуваю себе

в дитячих обличчях

мов рожевий плід

розпечений

між голих дерев

Ніби хмарину

мене пронизує

сонце

Почуваюся розпорошеним

у цілунку

що мене випалює

і гамує

(TRASFIGURAZIONE)

Sto
addossato a un tumulo
di fieno bronzato

Un acre spasimo
scoppia e brulica
dai solchi grassi

Ben nato mi sento
di gente di terra

Mi sento negli occhi
attenti alle fasi
del cielo
dell'uomo rugato
come la scorza
dei gelsi che pota

Mi sento
nei visi infantili
come un frutto rosato
rovente
fra gli alberi spogli

Come una nuvola
mi filtro
nel sole

Mi sento diffuso
in un bacio
che mi consuma
e mi calma