Йоганес Крайслауф
Дещо про себе
Я прокинувся через шурхіт гілок, що незграбно ковзали по шибках, намагаючись бодай якось утриматися, за щось ухопитися на прямовисній поверхні вікон. Настирливий шемріт ніби зненацька загарбав простір кімнати й, мов хижак, підстрибнув до ліжка. Така раптовість свідчила лише про одне, – я прокидався, а моя млява увага наново вчилася схоплювати та упорядковувати звичні речі. Суміш звуків, кольорів, запахів, свіжих снів неохоче згорталася до однієї точки, у якій, разом зі мною, поступово народжувалася пам’ять, повертаючи мене з безчасся, щоби потім, увечері, розчинитися в ньому знову. Ця неминучість не давала мені спокою, я щосили намагався чіплятися за рештки власної притомності, останні спалахи уваги, чинячи опір огидній млявості, яка наважувала повіки нестерпною втомою, боротьба з якою завжди приречена. Утім, навіть уві сні я намагався опритомніти, часто сплутуючи марення з дійсністю, що змушувало мене переживати примари з інтенсивністю фактів. Але в цьому однобічному світі завжди чогось бракувало, самої дещиці, відсутність якої розхитувала цю в’язницю, де єдиним бранцем, як, зрештою, і наглядачем, був я. Бутафорна уява слабшала, заскочена увагою на непослідовності зв’язку. Скеля примарного світу поступово бралася розколинами, крізь які на мене потрапляло ранкове світло, повіки поволі розтулялися, продираючись крізь нетрі сну, протискаючися крізь просвіт, який дедалі ширшає.
Увага накопичувалася на таких розривах і заходила тривка непевність, що не минала аж до мого прокидання. Я знову опинявся у своїй кімнаті, яка, наче велетенська мушля, що зсувала свої стулки, повертала мені відчуття впевненості, уприсутнюючи переживання, які досі трималися лише за уяву, що відчайдушно намагалася зіткати всю павутину свого нетривкого світу, заступивши собою спогади, – хтозна, може, їй якось вдасться це здійснити та її влада сягне навіть відчуттів. Але було одне спостереження, котре не давало мені спокою під час кожного мого прокидання, беручка ідея, котра затискала свідомість велетенськими лещатами, ніби випростовуючися разом із нею, аж іноді складалося враження, що це спостереження якось пов’язане з поверненням до тями, – уві сні-бо нічого схожого я не досвідчував, – і лише зусилля, яких я докладав, тимчасово випручуючися з невідомо-ким зітканого мережива марень, спрямовували увагу на спостережуване: дерево, гілки якого невтомно лоскотали шибки, і вітер, від рвучкості якого залежала ця настирливість гілля.
Отож якось, прокидаючись, на тлі загального сум’яття я постеріг те, що раніше оминало увагу, хоча, мабуть, уже було присутнє в ній: вітру немає без дерева з його гіллям, то чи може щось бути без дерева? Спостереження, либонь, неочевидне, адже саме спостережуване давалося взнаки щодня, пропонувало себе, а втім, губилося у всякденній рутині, яка щоразу присипала моє ранкове пильнування. Мабуть, я зауважив це випадково, коли щоденний м’який шурхіт раптово перетворився на аґресивного загарбника мого простору. Утім, це, напевно, не така важлива обставина, як саме помічання, тобто схоплення чогось геть нового, що аж ніяк не улягало в рамці всякдення.
Переклад з німецької Івана Іващенка
