Початок Canto Пауля Нізона

Пауль Нізон (н. 1929, Берн) – швайцарський письменник. У 1963 році вийшов друком його найвідоміший роман Canto. Колись знічев'я я починав його перекладати, проте вчасно збагнув, що мені це не до снаги. Але початок того перекладу — ще зі студентських часів — лишився. Німецька Нізона – потік новотворів, що вплетені в подеколи чудернацький синтаксис і зовсім незвичну пунктуацію. Він намагається співати в прозі. 

У самій назві роману – тризначність. З одного боку, італійський іменник canto – спів, пісня. Це також дієслово cantare в першій особі однини теперішнього часу дійсного способу, тобто я співаю. Але іменник canto в італійській також означає кут, бік (приміром, вулиці, кімнати тощо), адже він буквально сидить в куті кімнати в Римі й пише роман.

Цей роман про батька і роль батька у житті кожного з нас. Але й про подолання батьківства.

Canto

Моєму другові Армінові Кесеру

Частина перша

   Батько, анітелень

   Мені стає завузько, я цього вже не витримую. Ця присвята чомусь, що, тут і там, щойно було й загуло. Сліпучий спалах, що його ні схопити, ні використати. Кола вогню, а за ними скупчення почуттів і зграйки думок, загони розвідників і шпигунів, які нічого не дають, натомість неминуче зникають безвісти. А втім, до цього світу Рима, що вихлюпується на мене, годі підступити: я, атлант? Ні. У відпустці? Ні. Розум і серце припинати до чогось, що ґвалтовно живе довкола мене й перетриває мене мільйон разів, невтороване? Ні. Не мати часу, бути заклопотаним, щоби нічого не робити. Я потребую всієї снаги для своєї витримки й дедалі метушливішого чатування-на-щось. Коли я увійду? Побачити б світ. 

   Слухай-но, світлино на стіні, чужоземний та фотографічно-сірий образ минулого, яке вже відлунює, слухай, кажи щось, батьку, ти, з ким я збирав лаври, чиїм пагоном я є тепер, а тепер і тут: я запитую тебе, тобі велося так само?

   В автобусі, зеленому, з водієм у чорному, що височіє, нога на гальмі, жене, вовтузиться й зупиняє; де люди аж так гордо, вишукано й розпружено проминають і все доладно рухається навіть у тисняві, коли обпечені сонцем, шорсткі червоні фасади, площі, церкви, ринки в сонячному світлі виринають і зникають у вікнах, червонувато, слухай, пильнуй, і раптом, мене розбуркали і добре розважили, а отже, захопили, вгамували, заспокоїли, бо всякчас трапляються площі, червонувато, червоно, фасади, крамниці, банальний день, шорсткий мов камінь і блискучо строкатий, чи маю я злякатися, бо якраз тут постає з нічого і просувається вперед, струнка, на двох ногах, вдягнута, доглянута, тут, серед людей, публічно, в автобусі, зеленому, зеленому, що жене і гальмує, жене і гальмує, а байдужість і нудьгу провадить у красі крізь вулиці…: вільно рухається: жінка. Гола жінка, що лежить, хвиляста жінка з хвилею волосся, жінка з м’яким волоссям, гола, простує тут в автобусі, білими рукавичками хапається за поручень, «permesso» і розділяє людей, крізь яких вона крокує; простує, сідає, тут; роззирається, вільна і мовчазна: постала жінка, добре вдягнена, струнка і стримана, струнка, тут!

   Скажи, це від тебе, тобі велося так само, це від тебе? Чужинцю! Цей прекрасний сполох?

   Серед дня це було, день це був, усе каміння усіх мурів, палаців, церков, еклезій та ринків жовкло на сонці, цього неба, що виповнене морем, а ми – риф, і бензоколонки і величезні реклами, переважно з дівчатами лежма, – виблискували вдень. Разючо й барвисто.

   Газета – прекрасно чорна. Я не читаю її, але начепив її собі на стіну. Прекрасно чорно липне газета до білої стіни. І прекрасно масно і волого і добре з деручкими літерами прямував на стіну її вміст. У моїй кімнаті, тут, у Римі, де я маю спокійно працювати, отже, писати, стіна до стіни з іншими стипендіатами моєї країни. Але що? Там їх відсилають, тут їх запрошують, щоби розшукати їхній талантик, щоби дати йому розквітнути подібно до капустяного листя і, за можливістю, розміром зі слоняче вухо. 

   Що мені тут робити? Я не знаю цього, – мети в гарних рамцях. Що я видивляюся там на стіні, прислуховуюсь до вулиці. Жахлива свобода такої невизначеності в прекрасному місті. Невизначеності заради батьківщини, яка визирає з-за плечей, чиї органи потребують звіту за незмарнований привілей, мати дозвіл на спокій, і патріотично чекати на бронювання плодів, якими зазвичай вибухають обдарування в прекрасному місті: слонячий гротеск. 

    Воно не мерехтить, місто. Незаймано яскраво виблискують кольори багатьох, багатьох мурів. Пружно випинаються бані. Величні, претензійні пам’ятки, які, утім, давно вже стали природою. Фалічні лантухи. Червоні, червонуваті, коричневі і вохрові, мури. Обпалені сонцем мури, трохи крихкі, а всередині щільно синє небо. Так, тут живеться мов у прекрасній каменярні. Унизу. А сонце не далеко: у самому осередді, усередині неба, що наповнене сонцем. Тому мури такі червоні, тому життя таке легке й змарноване, люди такі м’які, лискучі й м’які. А зеленина така промовиста поруч із муром і камінням. Безчасна. Серйозна. Тривка. Висхла. Вічнозелена.

Недбалий переклад з німецької Івана Іващенка