Унґаретті. Солдати (1918).

 Джузеппе Унґаретті

СОЛДАТИ

1918

Буцім
Восени
На деревах
Листя

SOLDATI

1918

Si sta come
d'autunno
sugli alberi
le foglie

Гільде Домін (1909–2006)

Hilde Domin 

Рівновага

Ми йдемо

кожен сам

вузькою стежкою

головами мерців

– майже без страху –

у такт нашого серця,

ніби ми захищені,

поки любов

не згасне.

Тож ми йдемо так

між метеликів і птахів

із дивовижною рівновагою

до ранку на маківках дерев

– зеленого, золотого й синього –

і до пробудження

любих очей.

Gleichgewicht

Wir gehen
jeder für sich
den schmalen Weg
über den Köpfen der Toten
- fast ohne Angst -
im Takt unsres Herzens,
als seien wir beschützt,
solange die Liebe
nicht aussetzt.

So gehen wir
zwischen Schmetterlingen und Vögeln
in staunendem Gleichgewicht
zu einem Morgen von Baumwipfeln
- grün, gold und blau -
und zu dem Erwachen
der geliebten Augen.

Лише троянда як опора

 

Я облаштовую собі кімнату в небі

серед акробатів і птахів:

моє ліжко – на трапеції почуття

мов гніздо у вітрі

на краєчку гілки.

 

Я купляю собі ковдру з найніжнішої вовни

лагідно розчесаних овець, які

в місячному сяйві

мов мерехтливі хмари

сунуть суходолом.

 

Я заплющую очі та загортаюсь

у руно надійних тварин.

Я хочу відчути пісок під маленькими ратицями

і клацання засува,

який увечері зачиняє двері хліву.

 

Але я лежу в пташиному пір’ї, заколисана високо в порожнечу.

Мені паморочиться. Я не засинаю.

Моя рука

сягає по опертя й знаходить

лише троянду як опору.

 

Nur eine Rose als Stütze

 

Ich richte mir ein Zimmer ein in der Luft
unter den Akrobaten und Vögeln:
mein Bett auf dem Trapez des Gefühls
wie ein Nest im Wind
auf der äußersten Spitze des Zweigs.

 

Ich kaufe mir eine Decke aus der zartesten Wolle
der sanftgescheitelten Schafe die
im Mondlicht
wie schimmernde Wolken
über die feste Erde ziehen.

 

Ich schließe die Augen und hülle mich ein
in das Vlies der verläßlichen Tiere.
Ich will den Sand unter den kleinen Hufen spüren
und das Klicken des Riegels hören,
der die Stalltür am Abend schließt.

 

Aber ich liege in Vogelfedern, hoch ins Leere gewiegt.
Mir schwindelt. Ich schlafe nicht ein.
Meine Hand
greift nach einem Halt und findet
nur eine Rose als Stütze.

Una passeggiata

Ich bin voll Gleichmütigkeit, was natürlich oft mit Gleichgültigkeit,

mit Mangel an Interesse verwechselt worden ist.

Robert Walser, Der Räuber

Mi piace stare da solo. Non penso che la solitudine sia una cosa cattiva o riprensibile, perdipiù quando si tratti d’un modo di vivere e non d'un ghiribizzo intellettuale, cioè finto. Direi che la solitudine sia lo stato di coscienza ovvero lo stato mentale, comunque non lo stato della mente ottusa, la quale appare sempre socievole e pronta a vomitare fiumi di luoghi comuni e di fissazioni. Però non sto per costruire castelli in aria, contrapponendomi in questo modo dubbio alla società oppure alle persone rozze, grezze e grossolane che oggidì uno può incontrare a ogni passo (grazie alla tecnologia avanzata anche nella rete). Non cerco quindi di descrivere la vita ritirata come riflessione ma soltanto come uno stato.

Dunque potrei perfino dire che la solitudine dia una spinta alla mia vita mentale e vorrei disegnare in poche parole un mio giorno quotidiano e solitario. Non c’è di meglio che dipingere una mia passeggiata, perché la vita umana sembra una breve gita e soltanto alcuni viandanti ce la fanno a discernere che quella breve camminata contiene un po’ di più.

Come al solito e anche all’ora solita esco da casa mia in via Liebenauer e vado a passeggiare. Il giorno pieno di lavoro è quasi trascorso e posso darmi a pensierini leggeri, errando per le strade vuote della città tedesca, la quale una volta arse di movimento spirituale, ma ai nostri giorni è seppellita sotto i frammenti della gloria ormai passata.

Scendendo le scale, m’incontro con il portiere della mia abitazione che, come i tutti portieri tedeschi, parla una lingua bizzarra. Superato questo ostacolo linguistico finalmente entro nella via. Passando oltre gli edifici vecchi e talvolta abbandonati, richiamo alla mente le estati che passavo da mia nonna al mare in Crimea. Ma perché mi ricordo di Eupatoria – questa dapprima colonia greca, poi capitale del Khanato di Crimea e finalmente bottino dei russi? La ragione prima di questa reminiscenza risiede nell’odore che esalano i sotterranei. Questa mescolanza dell’umidità stantia irrita le mie narici e il cervello mi lancia un'immagine dell’infanzia. Mia nonna abitava in un appartamento nel centro storico della città non storpiato dall’architettura bolscevica. Il suo appartamento era collocato al primo piano, al quale portava una scala. Ma nell’atrio c’era anche un'entrata nel sotterraneo, dal quale arrivava l’odore appena descritto. Per questo ogni volta quando sento un tale odore umido, spazio col pensiero alla mia fanciullezza.

Comunque la destinazione della mia passeggiata è un ponticello gittato sulla Saale, dove solamente le zanzare notano la mia presenza, tentando di cenare a spese mie, e anche alcuni tedeschi che filano come il vento in bicicletta, cercando di “fit bleiben”. Non preso da questa idea, mi metto a fumare e medito sulla decisione che cambiò la mia vita definitivamente e che presi con la radicalità che è propria solo dell’età verde.

Questa decisione mi costrinse a percepire la pressione della lingua che sento fino a ora. Sono cresciuto in una città prevalentemente parlante russa e anch’io parlavo russo come lingua madre in tutti sensi possibili. La lingua ucraina che sentivo unicamente alla televisione e che studiavo a scuola, non era la lingua quotidiana nella mia città. Io e i miei compagni di scuola non la usavamo.

Ma col tempo e grazie agli studi intensi della storia e lingua ucraina ho capito che la situazione bilingue in Ucraina rappresenta una costruzione artificiale e un risultato della politica imperialistica condotta dall’Impero russo e poi dei bolscevichi. Per ragioni di resistenza culturale ho deciso di cambiare la mia lingua parlata (devo dire che la mia situazione non è unica, perché molti intellettuali ucraini che provengono dalle città russo parlanti, cambiano lingua parlata). Prendendo questa decisione, non ho considerato la distanza reale fra le due lingue. Oggi non riesco a parlare spontaneamente russo – la mia madrelingua, contuttoché la intendo passivamente. La lingua russa si è allontanata da me insieme con la mia infanzia.

***

Ho ammazzato la zanzara noiosa e vedo la sua salma sulla punta del mio pollice, ma non vedo me stesso, so vedere soltanto le mani, le braccia, i piedi, la pancia, cioè sempre solo i frammenti di me stesso, ma dove sono io? Nello specchio? Mi sembra che lo specchio menta.

Новаліс. "Гімни ночі"

 «Ген лину я до священної, невимовної, загадкової ночі. Світ десь там — занурений у глибокий діл — пустий і самотній його простір. Струнами грудей дме глибока зажура. Я хочу опасти краплями роси й змішатися з попелом. Далечінь спогадів, бажання юності, дитинства мрії, усього довгого життя короткі втіхи й марнії надії у сірих тогах ринуть – мов та вечірня мла, коли, нарешті, сутеніє».

(Abwärts wend ich mich zu der heiligen, unaussprechlichen, geheimnisvollen Nacht. Fernab liegt die Welt – in eine tiefe Gruft versenkt – wüst und einsam ist ihre Stelle. In den Saiten der Brust weht tiefe Wehmut. In Tautropfen will ich hinuntersinken und mit der Asche mich vermischen. – Fernen der Erinnerung, Wünsche der Jugend, der Kindheit Träume, des ganzen langen Lebens kurze Freuden und vergebliche Hoffnungen kommen in grauen Kleidern, wie Abendnebel nach der Sonne Untergang).

P.S. http://sum.in.ua/s/dil Діл (4). Gruft німецьке)

Прийде смерть і матиме твої очі

Давно хотів перекласти цей вірш Чезаре Павезе (1908-1950).

Прийде смерть і матиме твої очі

ця смерть супроводжує нас 

з ранку до вечора, невсипуща,

глуха, мов стара гризота

чи абсурдна вада. Твої очі

будуть марним словом,

німим зойком, мовчанкою.

Ти їх так бачиш щоранку

коли схиляєшся до себе

в дзеркалі. О ласкава надіє,

того дня знатимемо й ми

що ти життя й ти ж ніщо.

Смерть для всіх має один погляд.

Прийде смерть і матиме твої очі.

То буде мов урвати згубну звичку,

мов бачити в дзеркалі

появу мертвого лиця,

ніби слухати стулені губи. 

Ми поринемо у вир німі.

Verrà la morte e avrà i tuoi occhi

questa morte che ci accompagna

dal mattino alla sera, insonne,

sorda, come un vecchio rimorso

o un vizio assurdo. I tuoi occhi

saranno una vana parola,

un grido taciuto, un silenzio.

Cosí li vedi ogni mattina

quando su te sola ti pieghi

nello specchio. O cara speranza,

quel giorno sapremo anche noi

che sei la vita e sei il nulla.

Per tutti la morte ha uno sguardo.

Verrà la morte e avrà i tuoi occhi.

Sarà come smettere un vizio,

come vedere nello specchio

riemergere un viso morto,

come ascoltare un labbro chiuso.

Scenderemo nel gorgo muti.

Йоганес Крайслауф

Дещо про себе

Я прокинувся через шурхіт гілок, що незграбно ковзали по шибках, намагаючись бодай якось утриматися, за щось ухопитися на прямовисній поверхні вікон. Настирливий шемріт ніби зненацька загарбав простір кімнати й, мов хижак, підстрибнув до ліжка. Така раптовість свідчила лише про одне, – я прокидався, а моя млява увага наново вчилася схоплювати та упорядковувати звичні речі. Суміш звуків, кольорів, запахів, свіжих снів неохоче згорталася до однієї точки, у якій, разом зі мною, поступово народжувалася пам’ять, повертаючи мене з безчасся, щоби потім, увечері, розчинитися в ньому знову. Ця неминучість не давала мені спокою, я щосили намагався чіплятися за рештки власної притомності, останні спалахи уваги, чинячи опір огидній млявості, яка наважувала повіки нестерпною втомою, боротьба з якою завжди приречена. Утім, навіть уві сні я намагався опритомніти, часто сплутуючи марення з дійсністю, що змушувало мене переживати примари з інтенсивністю фактів. Але в цьому однобічному світі завжди чогось бракувало, самої дещиці, відсутність якої розхитувала цю в’язницю, де єдиним бранцем, як, зрештою, і наглядачем, був я. Бутафорна уява слабшала, заскочена увагою на непослідовності зв’язку. Скеля примарного світу поступово бралася розколинами, крізь які на мене потрапляло ранкове світло, повіки поволі розтулялися, продираючись крізь нетрі сну, протискаючися крізь просвіт, який дедалі ширшає.

Увага накопичувалася на таких розривах і заходила тривка непевність, що не минала аж до мого прокидання. Я знову опинявся у своїй кімнаті, яка, наче велетенська мушля, що зсувала свої стулки, повертала мені відчуття впевненості, уприсутнюючи переживання, які досі трималися лише за уяву, що відчайдушно намагалася зіткати всю павутину свого нетривкого світу, заступивши собою спогади, – хтозна, може, їй якось вдасться це здійснити та її влада сягне навіть відчуттів. Але було одне спостереження, котре не давало мені спокою під час кожного мого прокидання, беручка ідея, котра затискала свідомість велетенськими лещатами, ніби випростовуючися разом із нею, аж іноді складалося враження, що це спостереження якось пов’язане з поверненням до тями, – уві сні-бо нічого схожого я не досвідчував, – і лише зусилля, яких я докладав, тимчасово випручуючися з невідомо-ким зітканого мережива марень, спрямовували увагу на спостережуване: дерево, гілки якого невтомно лоскотали шибки, і вітер, від рвучкості якого залежала ця настирливість гілля.

Отож якось, прокидаючись, на тлі загального сум’яття я постеріг те, що раніше оминало увагу, хоча, мабуть, уже було присутнє в ній: вітру немає без дерева з його гіллям, то чи може щось бути без дерева? Спостереження, либонь, неочевидне, адже саме спостережуване давалося взнаки щодня, пропонувало себе, а втім, губилося у всякденній рутині, яка щоразу присипала моє ранкове пильнування. Мабуть, я зауважив це випадково, коли щоденний м’який шурхіт раптово перетворився на аґресивного загарбника мого простору. Утім, це, напевно, не така важлива обставина, як саме помічання, тобто схоплення чогось геть нового, що аж ніяк не улягало в рамці всякдення.

Переклад з німецької Івана Іващенка

Початок Canto Пауля Нізона

Пауль Нізон (н. 1929, Берн) – швайцарський письменник. У 1963 році вийшов друком його найвідоміший роман Canto. Колись знічев'я я починав його перекладати, проте вчасно збагнув, що мені це не до снаги. Але початок того перекладу — ще зі студентських часів — лишився. Німецька Нізона – потік новотворів, що вплетені в подеколи чудернацький синтаксис і зовсім незвичну пунктуацію. Він намагається співати в прозі. 

У самій назві роману – тризначність. З одного боку, італійський іменник canto – спів, пісня. Це також дієслово cantare в першій особі однини теперішнього часу дійсного способу, тобто я співаю. Але іменник canto в італійській також означає кут, бік (приміром, вулиці, кімнати тощо), адже він буквально сидить в куті кімнати в Римі й пише роман.

Цей роман про батька і роль батька у житті кожного з нас. Але й про подолання батьківства.

Canto

Моєму другові Армінові Кесеру

Частина перша

   Батько, анітелень

   Мені стає завузько, я цього вже не витримую. Ця присвята чомусь, що, тут і там, щойно було й загуло. Сліпучий спалах, що його ні схопити, ні використати. Кола вогню, а за ними скупчення почуттів і зграйки думок, загони розвідників і шпигунів, які нічого не дають, натомість неминуче зникають безвісти. А втім, до цього світу Рима, що вихлюпується на мене, годі підступити: я, атлант? Ні. У відпустці? Ні. Розум і серце припинати до чогось, що ґвалтовно живе довкола мене й перетриває мене мільйон разів, невтороване? Ні. Не мати часу, бути заклопотаним, щоби нічого не робити. Я потребую всієї снаги для своєї витримки й дедалі метушливішого чатування-на-щось. Коли я увійду? Побачити б світ. 

   Слухай-но, світлино на стіні, чужоземний та фотографічно-сірий образ минулого, яке вже відлунює, слухай, кажи щось, батьку, ти, з ким я збирав лаври, чиїм пагоном я є тепер, а тепер і тут: я запитую тебе, тобі велося так само?

   В автобусі, зеленому, з водієм у чорному, що височіє, нога на гальмі, жене, вовтузиться й зупиняє; де люди аж так гордо, вишукано й розпружено проминають і все доладно рухається навіть у тисняві, коли обпечені сонцем, шорсткі червоні фасади, площі, церкви, ринки в сонячному світлі виринають і зникають у вікнах, червонувато, слухай, пильнуй, і раптом, мене розбуркали і добре розважили, а отже, захопили, вгамували, заспокоїли, бо всякчас трапляються площі, червонувато, червоно, фасади, крамниці, банальний день, шорсткий мов камінь і блискучо строкатий, чи маю я злякатися, бо якраз тут постає з нічого і просувається вперед, струнка, на двох ногах, вдягнута, доглянута, тут, серед людей, публічно, в автобусі, зеленому, зеленому, що жене і гальмує, жене і гальмує, а байдужість і нудьгу провадить у красі крізь вулиці…: вільно рухається: жінка. Гола жінка, що лежить, хвиляста жінка з хвилею волосся, жінка з м’яким волоссям, гола, простує тут в автобусі, білими рукавичками хапається за поручень, «permesso» і розділяє людей, крізь яких вона крокує; простує, сідає, тут; роззирається, вільна і мовчазна: постала жінка, добре вдягнена, струнка і стримана, струнка, тут!

   Скажи, це від тебе, тобі велося так само, це від тебе? Чужинцю! Цей прекрасний сполох?

   Серед дня це було, день це був, усе каміння усіх мурів, палаців, церков, еклезій та ринків жовкло на сонці, цього неба, що виповнене морем, а ми – риф, і бензоколонки і величезні реклами, переважно з дівчатами лежма, – виблискували вдень. Разючо й барвисто.

   Газета – прекрасно чорна. Я не читаю її, але начепив її собі на стіну. Прекрасно чорно липне газета до білої стіни. І прекрасно масно і волого і добре з деручкими літерами прямував на стіну її вміст. У моїй кімнаті, тут, у Римі, де я маю спокійно працювати, отже, писати, стіна до стіни з іншими стипендіатами моєї країни. Але що? Там їх відсилають, тут їх запрошують, щоби розшукати їхній талантик, щоби дати йому розквітнути подібно до капустяного листя і, за можливістю, розміром зі слоняче вухо. 

   Що мені тут робити? Я не знаю цього, – мети в гарних рамцях. Що я видивляюся там на стіні, прислуховуюсь до вулиці. Жахлива свобода такої невизначеності в прекрасному місті. Невизначеності заради батьківщини, яка визирає з-за плечей, чиї органи потребують звіту за незмарнований привілей, мати дозвіл на спокій, і патріотично чекати на бронювання плодів, якими зазвичай вибухають обдарування в прекрасному місті: слонячий гротеск. 

    Воно не мерехтить, місто. Незаймано яскраво виблискують кольори багатьох, багатьох мурів. Пружно випинаються бані. Величні, претензійні пам’ятки, які, утім, давно вже стали природою. Фалічні лантухи. Червоні, червонуваті, коричневі і вохрові, мури. Обпалені сонцем мури, трохи крихкі, а всередині щільно синє небо. Так, тут живеться мов у прекрасній каменярні. Унизу. А сонце не далеко: у самому осередді, усередині неба, що наповнене сонцем. Тому мури такі червоні, тому життя таке легке й змарноване, люди такі м’які, лискучі й м’які. А зеленина така промовиста поруч із муром і камінням. Безчасна. Серйозна. Тривка. Висхла. Вічнозелена.

Недбалий переклад з німецької Івана Іващенка

Шопенгаверів "Світ як воля та уявлення".

Die Welt als Wille und Vorstellung

Перекладач: Іван Іващенко

Науковий редактор: Віталій Терлецький

Переклад здійснено з видання:

Arthur Schopenhauer. Die Welt als Wille und Vorstellung. In: Arthur Schopenhauer. Sämtliche Werke. Textkritisch bearbeitet und herausgegeben von Wolfgang Frhr. von Löhneysen. Bd. I und II. Berlin: Suhrkamp, 2017 (Bd. I) und 2015 (Bd. II).

Приклади труднощів Шопенгаверового синтаксису та правопису.

1. Труднощі правопису.

У виданні барона Льонайзена в останньому абзаці § 15 конструкція fürs erste передана як складений прислівник, тоді як у виданнях СВУ середини 19 століття, а надто тих, що виходили в Ляйпцизі у видавництві Брокгауза, ця конструкція передається як für’s Erste, тобто становить контракцію für das erste Urteil та відсилає до попереднього речення. Хоча наприкінці 19 століття в Гале (Заале) у видавництві Ото Генделя також вжито складений прислівник fürs erste. Гадаю, сама на це видання взорувався Льонайзен.

Легко помітити на прикладі перекладів різними мовами, якими виданнями послуговувалися перекладачі. Варто, утім, зазначити, що від правопису залежить сенс речення, який, безперечно, зміниться.

§ 15 «Die Übereinstimmung, welche alle Seiten und Theile der Welt, eben weil sie zu einem Ganzen gehören, mit einander haben, muß auch in jenem abstrakten Abbilde der Welt sich wiederfinden. Demnach könnte in jener Summe von Urtheilen das eine aus dem andern gewissermaßen abgeleitet werden und zwar immer wechselseitig. Doch müssen sie hiezu für’s Erste/fürs erste daseyn und also zuvor, als unmittelbar durch die Erkenntnis der Welt in concreto begründet, aufgestellt werden, um so mehr, als alle unmittelbare Begründung sicherer ist, als die mittelbare: ihre Harmonie zu einander, vermöge welcher sie sogar zur Einheit eines Gedankens zusammenfließen, und welche entspringt aus der Harmonie und Einheit der anschaulichen Welt selbst, die ihr gemeinsamer Erkenntnißgrund ist, wird daher nicht als das Erste zu ihrer Begründung gebraucht werden; sondern nur noch als Bekräftigung ihrer Wahrheit hinzukommen».

«У тому абстрактному відображенні світу також має міститися узгодження, яке мають поміж собою всі сторони та частини світу, бо вони якраз належать до цілого. Як наслідок, у тій сумі суджень одне судження можна було би до певної міри виводити з іншого, і то завжди взаємно. Проте для цього вони мають спочатку (fürs erste) існувати, а отже, їх мають встановлювати наперед як безпосередньо обґрунтовані завдяки пізнанню світу in concreto, а надто тому, що будь-яке безпосереднє обґрунтування певніше за опосередковане. Тому взаємна гармонія суджень, завдяки якій вони навіть зливаються в єдність однієї думки та яка випливає з гармонії та єдності самого споглядного світу, який є їхньою спільною підставою пізнання, не використовуватиметься як перша річ для їхнього обґрунтування, а лише долучатиметься як підсилення їхньої істини».

Приклади різночитань für’s Erste/fürs erste (на основі італійських та англійських перекладів).

А) Італійські перекладачі обрали правильне рішення, витлумачивши fürs erste як складений прислівник (in primo luogo, prima):

Giorgio Brianese: «Ma per questo essi devono in primo luogo esistere e dunque devono prima essere posti come immediatamente fondati in concreto sulla conoscenza del mondo».

Sossio Giametta: «Tuttavia, per ciò, essi devono innanzi tutto esistere ed essere cioè in primo luogo enunciati come direttamente fondati in concreto sulla conoscenza del mondo».

Ada Vigliani: «Ma per ciò si richiede, prima, che i guidizi esistano, e vengano stabiliti come immediatamente fondati sulla conoscenza del mondo in concreto».

Б) Натомість автори двох англійських перекладів витлумачили як контракцію für das erste Urteil

Judith Norman, Alistair Welchman, Christopher Janaway: «But all the other judgments must be there for the first one to exist, and so they must be set up beforehand and grounded immediately in concrete cognition of the world».

R. B. Haldane, J. Kampe: «Yet to make the first judgment possible, they must all be present, and thus implied as prior to it in the knowledge of the world in the concrete»

За винятком E. F. J. Payne: «Yet in addition to this they must first exist, and therefore be previously laid down as immediately established through knowledge of the world in the concrete».

2. Труднощі синтаксису.

А) Приклад складно-сурядного речення, яке складається з цілої низки складно-підрядних речень. Це типове явище для Шопенгаверової філософської прози:

§ 23 «Wenn wir sie nun mit forschendem Blicke betrachten, wenn wir den gewaltigen, unaufhaltsamen Drang sehn, mit dem die Gewässer der Tiefe zueilen, die Beharrlichkeit, mit welcher der Magnet sich immer wieder zum Nordpol wendet, die Sehnsucht, mit der das Eisen zu ihm fliegt, die Heftigkeit, mit welcher die Pole der Elektrizität zur Wiedervereinigung streben, und welche, gerade wie die der menschlichen Wünsche, durch Hindernisse gesteigert wird; wenn wir den Krystall schnell und plötzlich anschießen sehn, mit soviel Regelmäßigkeit der Bildung, die offenbar nur eine von Erstarrung ergriffene und festgehaltene ganz entschiedene und genau bestimmte Bestrebung nach verschiedenen Richtungen ist; wenn wir die Auswahl bemerken, mit der die Körper, durch den Zustand der Flüssigkeit in Freiheit gesetzt und den Banden der Starrheit entzogen, sich suchen und fliehn, vereinigen und trennen; wenn wir endlich ganz unmittelbar fühlen, wie eine Last, deren Streben zur Erdmasse unser Leib hemmt, auf diesen unablässig drückt und drängt, ihre einzige Bestrebung verfolgend;– so wird es uns keine große Anstrengung der Einbildungskraft kosten, selbst aus sogroßer Entfernung unser eigenes Wesen wiederzuerkennen, jenes Nämliche, das in uns beim Lichte der Erkenntniß seine Zwecke verfolgt, hier aber, in den schwächsten seiner Erscheinungen, nur blind, dumpf, einseitig und unveränderlich strebt, jedoch, weil es überall Eines und das Selbe ist, – so gut wie die erste Morgendämmerung mit den Strahlen des vollen Mittags den Namen des Sonnenlichts teilt, – auch hier wie dort den Namen Wille führen muß, welcher Das bezeichnet, was das Sein an sich jedes Dinges in der Welt und der alleinige Kern jeder Erscheinung ist».

Я наважився перекласти це громіздке й важке для сприйняття речення так само одним реченням, хоча в більшості випадків я такі речення розбиваю на окремі складно-підрядні:

«Отож коли ми кинемо на ці явища дослідницьким оком, коли ми побачимо несамовите, нестримне поривання, з яким води стримлять в глибінь; настирливість, з якою магніт постійно обертається до північного бігуна; пожадання, з яким залізо лине до магніту; інтенсивність, з якою електричні полюси прагнуть возз’єднатися, та яка, на зразок інтенсивності людських бажань, зростає завдяки перешкодам; коли ми бачимо швидку й раптову кристалізацію з такою послідовністю утворення, яка, вочевидь, є лише різноспрямованим прагненням (цілком рішучим і точно визначеним), що його пройнято та затримано закляканням; коли ми зауважимо вибір, з яким тіла, звільнені й позбавлені кайдання цупкості в рідкому стані, притягаються й відштовхуються, об’єднуються та роз’єднуються; якщо, нарешті, ми цілком безпосередньо відчуваємо, коли якийсь тягар, чиє прагнення до землі перешкоджається нашим тілом, на це тіло тисне й напирає, йдучи за своїм єдиним прагненням; тоді нам не коштуватиме значних зусиль сили виображення впізнати навіть на такій великій відстані нашу власну сутність, а саме те, що в нас у світлі пізнання прямує до своїх цілей, але тут, у слабшому з його явищ, прагне наосліп, тьмяно, однобічно та незмінно, а проте, позаяк воно скрізь є одним і тим самим, на зразок першої ранкової заграви, яка так само зветься сонячним світлом, як і промені полудня, воно тут, як і там, мусить зватися волею, яка позначає те, що є буттям самим по собі всякої речі у світі та єдиним осердям будь-якого явища».

Б) Приклад різнотлумачень присвійного займенника, які змінюють суть думки:

§ 25 «Die Vielheit der Dinge in Raum und Zeit, welche sämmtlich seine Objektität sind, trifft daher ihn nicht und er bleibt, ihrer ungeachtet, untheilbar».

«Тому множинність речей в просторі та часі, які всі разом є об’єктністю волі, не заторкує волю та вона лишається неподільною, попри множинність».

Усі італійські перекладачі витлумачили «ihrer» як відсилання до часу й простору:

Ada Vigliani: «La pluralità delle cose nel tempo e nello spazio, costituenti nel loro insieme la sua oggettità, non la tocca punto: nonostante il tempo e lo spazio, la volontà resta indivisibile».

Giorgio Brianese: «Perciò la molteplicità delle cose nello spazio e nel tempo, che, nel loro insieme, costituiscono la sua oggettità, non la tocca affatto ed essa rimane, nonostante loro, indivisibile».

Sossio Giametta: «La pluralità delle cose nello spazio e nel tempo, quindi, che formano tutt’insieme la sua oggettità, non la riguarda ed essa rimane, nonostante quelli, indivisibile».

Тоді як лише автори останнього кембриджського перекладу витлумачили цей займенник як відсилання до простору й часу:

Judith Norman, Alistair Welchman, Christopher Janaway: «Thus, the multiplicity of things in space and time, which together constitute the objecthood of the will, fails to affect the will itself, and it remains indivisible in spite of them».

Автори ж попередніх перекладів англійською (правильно!) витлумачили цей присвійний займенник як відсилання до множинності (Vielheit):

R. B. Haldane, J. Kampe: «The multiplicity of things in space and time, which collectively constitute the objectification of will, does not affect the will itself, which remains indivisible notwithstanding it».

E. F. J. Payne: «Therefore, the plurality of things in space and time that together are the objectivity of the will, does not concern the will, which, in spite of such plurality, remains indivisible».

Міркування про вірш Унґаретті "Усесвіт"

Міркування про вірш Унґаретті "Усесвіт"

Сила моря в тім, що воно здатне бодай тимчасово позбавити тебе проблем, страхів, навіть передсудів і подарувати тобі надію на зміни та відживлення. Море промовляє до тих, хто вміє його слухати. У дитинстві ми намагаємося почути його відлуння в мушлі, яку дістаємо з рук батьків. Ця хитрість створює приємну ілюзію контролю над стихією. З часом і досвідом ми втрачаємо її, приходячи до моря зі сльозами на очах, що так само солоні, як і його води. Тоді почути море можна лише подолавши шлях болю, який споріднює тебе з цією стихією, роблячи вас єдиним цілим і даруючи свіжість, яку, за словами Унґаретті, можна дістати лише на марах:


УСЕСВІТ

З морем
я створив собі
мари 
свіжості

(Universo

Col mare
mi sono fatto
una bara
di freschezza)

Сальваторе Квазимодо. І вмент падає вечір.

Сальваторе Квазимодо (1901-1968)

І ВМЕНТ ПАДАЄ ВЕЧІР

Кожен чується сам ув осерді землі
прошитий променем сонця:
і вмент падає вечір.

ED È SUBITO SERA

Ognuno sta solo sul cuor della terra
trafitto da un raggio di sole:
ed è subito sera.

***

ТИ БУДИШ ЖИТТЯ

Любові труд, зажура,
життя ти будиш
що всередині, глибоке, має імена
небес і садів.

Буцім моя плоть
змінює дар зла.

TU CHIAMI UNA VITA

Fatica d'amore, tristezza,
tu chiami una vita
che dentro, profonda, ha nomi
di cieli e giardini.

E fosse mia carne
che il dono di male trasforma.

Музиль: "не так люди нівечать слова, як слова – людей".

Чудове Музилеве спостереження, в якому він грає на відмінності між Dichter (поет, що в Музилевому слововжитку означає письменник) та Schriftsteller (письмак, тобто він натякає на буквальне значення цього німецького іменника: шрифтовик, той, хто робить шрифти), Maler (маляр) і Malsteller (мазій). Якщо не помиляюсь, саме ущипливий Музиль винайшов слово Malsteller. Ориґінал тут: http://gutenberg.spiegel.de/buch/-6941/3

Роберт Музиль

Переклад з німецької Івана Іващенка

Переклад з видання: Robert Musil. Nachlaß zu Lebzeiten. - Rowohlt Taschenbuch Verlag: Hamburg, 2004. 66-69

Прижиттєвий спадок

ІІ

Недружні спостереження

Мазій

Якщо протягом багатьох років ви змушені відвідувати картинні виставки, то одного дня ви маєте винайти поняття мазія. Він має такий самий стосунок до маляра, як письмак до поета. Слово дає раду заплутаним явищам. Від початку нашого літочислення письмаки живуть з переробки десятьох заповідей Божих та кількох сюжетів, які вони успадкували від Античності. А тому припущення, що мазійство (Malstellerei) також живе з кількох чільних малярських ідей, не виглядає аж так неймовірно.

Стало б і десяти. Адже якщо правильно застосувати десять ідей, тобто змінюючи їхній порядок, тоді виявиться, – даруйте мені, якщо помиляюся, – що існує три мільйони шістсот двадцять вісім тисяч вісімсот різних комбінацій. Кожна з цих комбінацій була б іншою, а прецінь завжди тією ж. Знавець міг би запастися ще одним життям та підрахувати: один-два-три-чотири-п’ять…, два-один-три-чотири-п’ять…, три-два-один-чотири-п’ять… тощо. Либонь, знавець обурився б, подумавши, що на його значливі здібності зазіхають.

Ба навіть здається, що після декількох сотень тисяч комбінацій знетерплюються самі мазії. Тоді вони змінюють «напрямок». Що таке напрямок, відразу впадає в око, щойно ви потрапляєте до виставкової зали. Це явище значно складніше розпізнати, коли ви опиняєтеся перед окремою картиною. Проте мистецькі школи, напрямки та часи можна чітко, мов візерунок на шпалерах, розрізнити, якщо вони розпросторені по багатьох стінах. А втім, здебільшого незрозуміло, як їх теоретично обґрунтовують. Та я не хочу діткнути цим мазіїв, вони-бо чесно працюють, багато можуть, і зосібна вони переважно є індивідуальностями. Однак промислова статистика водностайнює їх.

Зрештою, слід вказати на шкоду, якої їм завдають, – їхні твори доступні публіці на стіні. Перевага книжок полягає у тім, що вони оправлені, а часто-густо нерозгорнуті. Через це вони довше залишаються відомими. Вони зберігають свіжість, а слава починається лише там, де про щось знають, але не знаються на цьому (wo man von einer Sache weiß, sie aber nicht kennt). Натомість мазії мають, либонь, іншу перевагу, адже їх значно частіше ніж письмаків «запитують» і «цінують». Якби не існувало торгівлі мистецтвом, як важко було би розрізняти чиїсь уподобання! Христос свого часу витурив гендлярів із храму: але я переконаний: якщо можна мати справжню віру, тоді її також можна було би продавати, і прикрашатися нею було б також можливо, і тоді у світі існувало би набагато більше віри, ніж зараз!

Інша перевага малярства у тім, що воно має техніку. Писати-бо годен кожен. Мабуть, малювати також може будь-хто, проте це не так відомо. Техніки й стилі винайшли заради того, щоби це приховати. Адже малювати так, як малює інший, – на це здатен не кожен, цьому треба вчитися. Діти-малярі з народних шкіл, якими наразі слушно захоплюються, зрізаються на іспитах в академії мистецтв, а проте студенти академії, що беруться перевчатися, також мають докласти чимало зусиль, щоби замість своїх умовностей засвоїти дитяче малювання. Як не є, а можна уважати історичною помилкою те, що майстри створюють школи, – їх створюють учні!

Якщо придивитися, неправда також у тім, що будь-хто може писати, навпаки, цього ніхто не може, натомість усі лише записують чи списують. Годі уявити, що сьогодні хтось написав би вірш Ґете. Якби ж завдяки якомусь диву його написав сам Ґете, тоді це був би застарілий та досить сумнівний новий, хоча й прекрасний старий вірш! Чи існує якесь інше пояснення цій містерії, окрім того, що, здається, цей вірш не списано з жодного сучасного, хіба що з таких віршів, які самі були списані з нього? Одночасність завжди означає списування. Наші пращури писали прозу довгими, гарними, мов локони покучерявленими реченнями, ми ж, – хоча й також вчилися писати в школі таким побитом, – пишемо коротшими, приземленішими реченнями, і ніхто в усьому світі не годен звільнити свої думки від мовної сукні свого часу. А тому жодна людина не знає, скільки з того, що вона пише, вона так само має на увазі, а під час писання не так люди нівечать слова, як слова – людей.

Отже, мабуть, також не кожен вміє малювати? Вочевидь, маляр цього не вміє, не вміє в тому сенсі, якого малюванню надає мазій. На думку своїх сучасників, маляр і поет завжди спочатку є тими, хто не вміють того, що вміють мазії та письмаки. А тому багатьох письмаків навіть визнають поетами, а мазіїв – малярами. Відмінність між ними виявляється зазвичай тоді, коли вже запізно. Адже тоді вже наявна нова генерація ремісників, яка вже вміє робити те, чому маляр та поет лише щойно навчилися.

З цим, либонь, також пов’язане те, що, здається, малярі та поети завжди належать минулому чи майбутньому. На них завжди чекають або нарікають на їхню відсутність. Але якщо з’являється-таки один з плоті й крові, його не завжди зараховують до справжніх.